Інтерв’ю з очільником напрямку радіо-електронної розвідки

–  Розкажи про ваш підрозділ, будь ласка. Що входить у ваші обовʼязки і зону відповідальності?

– До зони нашої відповідальності входить контроль напрямку, на якому стоїть наша бригада, а також суміжні зони. Якщо це ліси – зазвичай це трохи більша зона відповідальності, якщо це місто – трохи менша. Також ландшафт відіграє неабияку роль: іноді він дуже нам допомагає в роботі, а інколи – сильно заважає. Тому ми можемо знаходитись як безпосередньо на самому “нулі” (з чого ми і починали), так і на відстані, якщо наші технічні засоби це дозволяють.

Як правило, ми прикриваємо нашу піхоту і наші спецгрупи.

Ми вуха наших бійців! Ми ті люди, які вчасно кажуть бригаді, що на них наводиться артилерія; що групи противника пересуваються; що десь збирається, скажімо так, злий п***р. І, відповідно, передаємо цю інформацію безпосередньо як на нуль, так і нашим командирам.    

Вкрай важливо дати людині, яка сидить на “нулі”, інформацію. Її 24/7 обстрілюють, літає пташка і шукає, “арта” стріляє, вертушки прилітають…Цій людині хочеться, щоб у рацію сказали, коли по ним буде працювати “арта”, щоб він банально просто пригнувся. Або цим людям важливо знати, що в їхній бік рухається група, щоб вони були готові їх зустрічати. І морально, і фізично підготуватися. Їм це треба знати. І наше завдання цю інформацію їм надати. Якщо у кацапів “режим тиші” – нашим також треба про це доповісти. І далі вони “вуха нагострили” і прислухаються та видивляються.

Ми їх (прим. – росіян) чуємо набагато частіше, ніж своїх рідних. Наприклад, я дружину чую, в кращому випадку, 20 хвилин на день. Але при цьому цих п*****в я чую 24/7. Це теж робота, яку хтось має виконувати, причому – якісно. Вона не є якоюсь медійною – ми не можемо показати, наприклад, гарну картинку. Ми можемо показати 4-5 записів забавних переговорів, можливо з десяток, з двадцяток. Посидіти і посміятися з них. Але насправді та інформація, яку ми збираємо та якою вчасно користуємось, приносить набагато більше успіхів.

– Чи можеш поділитися конкретними прикладами вашої роботи?

– Коли ми чуємо підготовку, ми вже б’ємо в дзвіночок і говоримо – “щось йде не за сценарієм, щось йде не так”. Тобто, у ворога починається пересування особового складу, підвіз БК, йде хаотичний обстріл позицій, пристрілка зброї. Ми все це чуємо і на підставі цього надаємо інформацію про те, що щось готується.
Буває в недобросовісних джерелах або інтернет-ресурсах нагнітання обстановки: “За секретною інформацією від розвідки: противник збирається вночі піти у наступ…”. Ми слухаємо – немає жодних ознак того, що це може відбутися. І відповідно, нічого не відбувається.
Є люди, які потребують інформації – ми їм даємо цю інформацію. Вони її обробляють і в певний момент у потрібний будинок прилітає ракета. Хто це зробив? Невідомо, хто це зробив. Мінус КСП (ред. – командно-спостережний пункт), мінус генерал. Ми не хочемо за це ні медалей, ні орденів. Ми просто знаємо: якщо одним КСП стане менше, то, як мінімум, наша піхота зможе перепочити. Більше часу на підготовку своїх позицій або підготовку до штурмових дій. Я знаю історії, коли люди за допомогою інформації, отриманої на цьому обладнанні, проводили успішні контрнаступальні дії. Коли з’ясовувалося, що особового складу ворога не дуже багато і можна було просто трохи натиснути. Так само я знаю військових, які знаючи, що наша радіостанція знаходиться у русні, несли у неї всяку нісенітницю. Наприклад, що у нас 10 танків на підході, зараз приїде 4 БТР-и, ми вже заходимо, оточуємо. І таким чином це зупиняло пі**рів – вони просто боялися йти вперед. Хоча, насправді, було 10 людей з великим ентузіазмом та бажанням битися. Все.

А було б якісне, дороге обладнання, якого нам реально не вистачає, то ми, фанатики свого ремесла, знаходили б їхні КСП за непрямими ознаками: за їхніми чаюваннями, пересуваннями.

– Розкажи про вашу особливість? Чим ви відрізняєтесь від інших подібних підрозділів?

– Ми почали цим займатися тому, що відчували брак інформації в цілому і, зокрема, перехоплень радіоефіру противника. Перші перехоплення наш підрозділ почав робити банально на Baofeng-ах (ред. – портативних раціях), коли точилися бої на Козаровицькій дамбі. І вже на той момент ми налаштували Baofeng-и на частоти рашистів: ми слухали обстріли, виводили людей під обстрілами, заводили медичну евакуацію теж під обстрілами і все це Baofeng-ом. Але, зважаючи на необізнаність на початку, більшість вважала, що це непотрібна “радєйка”, яка просто висить і говорить. Насправді ж і особисто я, і багато наших братів по зброї виходили завдяки цій інформації. Коли нас жорстко з ранку до вечора пресувала арта, ми примудрялися заходити на бойові чергування, заводити туди новий склад,  доставляти БК, харчі і т.д. Тому було чітке розуміння, що цим треба займатися. І займатися не в режимі “таємно”, як це робить більшість таких організмів.

Чули багато чого! Дійсно багато таких моментів, які проста людина не зможе винести. Дуже великий масив інформації. Ми в лісі Кремінної слухали, як намагаються взяти групу, яка знаходилась в оточенні рашистів. А, крім того, що ти повинен це витримати, у тебе ще й має працювати логіка: потрібно побудувати логічні ланцюжки, зрозуміти хто і де, як у них влаштована система.

У чому наша особливість? Інформацією, яку ми здобуваємо, ми ділимося з сусідами та іншими РЕР-організмами. Ми знаємо багатьох, хто цим займається. Ми поїхали до них, познайомилися – нас багато хто знає в обличчя.

Цих людей (прим. – спеціалістів РЕР) ніхто ніколи не бачить, але вони є, вони виконують свою роботу 24/7. Інформація, яка у них є, рятує дуже багато життів!

Це заслуги команди. Тому що є оператори, які обробляють інформацію. Є люди, які шукають цю інформацію. Є техніки, які це обладнання збирають. Є люди, хто всі ці дані потім аналізує, дає поправки. Тобто, по суті, вся наша робота сконцентрована на тому, щоб люди отримували максимально точну та повну інформацію по обстановці з перехоплень.

– Яка кількість людей працює у вас одночасно? По скільки годин триває зміна зазвичай?

– Щодо робочих змін – буває по-різному. У середньому так, щоб людський організм міг нормально витримувати цей потік інформації, ми прийшли до графіку 3/3 або 3/6. Хотілося б більше операторів, більше обладнання, але через брак засобів на даний момент ми поки що обходимось цією кількістю фахівців. Завжди є старший зміни, завжди будь-яка людина може прийти на допомогу, якщо почався якийсь штурм або інтенсивний ефір. Тоді одночасно можуть працювати 4-5 людей.

– Як щодо технічного оснащення? Можливо, є якісь інновації, які ви застосовуєте?

– Щодо бази обладнання я вважаю, що у нас є більше середнього. Більше, ніж у багатьох інших підрозділів. У нас немає якихось дуже дорогих систем, бо зазвичай 90% обладнання – це те, що куплено за власні кошти, за зарплату, і те, що нам люб’язно купили волонтери.

– А яких людей не вистачає в команді?

– Можливо, в мене багато хто кидатиме камінням і буде говорити, що я не правий, але я б залюбки набирав людей, які мають поранення або якісь проблеми зі здоров’ям, але мають сильну мотивацію! У нас в країні є багато інвалідів: багато людей, хто за станом здоров’я не готовий нести службу, але може принести користі набагато більше, займаючись такою роботою, як у нас, ніж просто сидіти вдома або ж зализувати рани. Є дійсно багато людей-інвалідів без ніг, з каліцтвами, але з великим бажанням продовжувати брати участь у цій війні. Ось це найкраща мотивація.

У мене є приклад. Біля Лимана при виїзді є кафе –  ми зупинилися там попити каву. Під’їжджає BMW. Сидить молоденький пацанчик: татушка, музика якась. Одразу виникає питання: “Що ти тут забув на цій машині?”. А через мить з машини виходить цей хлопчина – із залізною ногою… Проте він не зламався – він далі намагається воювати. Саме у таких людей їхнє бажання може перевершувати їх можливості в рази! Вони можуть стати краще професіоналів, і, тим паче, невмотивованих людей. У них мотивація величезна. І чом би й ні! Цю людину можна і навчити, і розповісти, і показати, і вона буде ефективною. У нас є люди, які готові до нас йти, але у них є проблеми із зором через отримані травми. Це їм важко, але ми розглядаємо навіть варіант залучати і їх. Тому що ті знання, які оператор повинен мати – це знання середнього технічного спеціаліста. Друге – це військова підготовка, та розуміння того, як працюють технології.

– Вони могли би дистанційно працювати у себе вдома наприклад?

– З огляду безпеки – ні. Але працювати з частини чи з якогось офісу – так. З місця, звідки не буде витоку інформації.

– Що би ти хотів змінити або покращити в тій системі, в якій зараз працюєш?

– Насправді хотілося б більше реального ленд-лізу, який є. Обладнання. Цілком можливо, кваліфікованого навчання. Бо в цій роботі люди повинні чітко розуміти безліч військових тонкощів. Люди, які, до прикладу, служили у спецпідрозділах,  мають ті навички і знання, які ми застосовуємо щодня. Починаючи з того, скільки часу літає “Мавік” у повітрі, закінчуючи швидкістю пересування групи в умовах ночі, обстрілів, знання артилерії та багато інших нюансів. Всі ці навички ми поступово набуваємо і мало не щодня у мене бувають якісь відкриття з військового ремесла, які ми успішно застосовуємо. Тому хотілося б більше людей, які б могли пояснити, розповісти, навчити, дати основу для подальшого розвитку.  У нас брак банальної освіти у тих же піхотинців. Багато хто боїться користуватися тим же GPS-ом. Багато хто вважає, що компасом користуватися – це дуже класна штука. Але в половині випадків він просто не працює, тому що купа уламків літало і компас нормально не показує.  

Ось у цьому є реально велика проблема. Тому що ці знання людям треба надавати. Потрібно вчити їх цьому.

У нас банально-сержантський склад не вміє користуватися раціями. Тобто людині дають “Хайтеру” вартістю 60 тисяч гривень. Людина хоче його підключити до навушників, але перехідник коштує 3 тисячі гривень. Для нього це дорого. І знімаючи щоразу навушник чи вішаючи рацію незрозуміло як, він сам мучиться. Але при цьому витратити 3 тисячі на перехідник він не може.

– Що найскладніше у вашій роботі особисто для тебе?

– Найскладніше – це чути, що відбувається і намагатися передати інформацію тим людям, хто перебуває в окопах, в оточенні, під обстрілом, перебуває на нулі. І найскладніше це передати цю інформацію їм, щоб вони правильно нею скористалися. Це перше. А друге – треба вміти фільтрувати інформацію. Її, іноді буває за 5 хвилин настільки багато, що тобі треба виокремити корисну інформацію від сміття і корисну інформацію передати далі, або миттєво нею скористатися. Те, що ми робимо – це оперативна робота, яка рятує десятки життів. Я знаю багато підрозділів, які завдяки нашій інформації вчасно вийшли, відійшли з меншими втратами. А найскладніше – просто залишатися в тонусі та не перегорати. Тому що інформації дуже багато, вона проходить через тебе.  Можливостей вилити негатив, який ми сприймаємо з ефіру, немає. А скільки разів ми чуємо, коли ведуться обстріли і ми нічого зробити з цим не можемо… Я вважаю, що це найскладніше. Наша мотивація розпочалася не після 24-го лютого. Вона була набагато раніше: було прагнення, розуміння. Ми в свою чергу більше добровольці, які займаються тією роботою, яку не роблять в повному обсязі спеціалісти, які б мали її робити.

– І останнє запитання тобі: кому треба донатити?

– З приводу донатів, скажу так: у нас є зарплата. Я можу офіційно заявити, що я  “профукав” мільйон на обладнання, яким працюю. Можливо, багатьом людям, які зараз проживають на території України, складніше, ніж нам. Тому той, хто може – допоможе. Хто не хоче, той ніколи за жодних умов не допоможе.