Герой мого часу
Андрій Букін – воїн, солдат, волонтер, активіст: «Ми приречені на перемогу!»
Андрія Букіна, на псевдо «Батон», я знаю майже 20 років. У всіх його цих іпостасях: волонтера, активіста, солдата, воїна. А ще – креативного та творчого громадського діяча, який філософськи розмірковує про наше життя та сьогодення, надійного товариша і друга. В Сумах Андрія часто називають головним волонтером міста. Цю його діяльність відзначено численними подяками і від місцевої влади, і від військових, і від міжнародних гуманітарних організацій та й просто від вдячних громадян.
Певен – його життєвий шлях вже вартий книги! Втім то – у майбутньому, попереду. А тут і зараз – кілька миттєвостей спілкування з Андрієм, лише кілька епізодів з його біографії, кілька історій з його життя та його роздуми про події та людей, про боротьбу та війну, про долю нашої країни.
Останнім часом, перед цією гарячою фазою війни, – хоча війна для Андрія, з передовою, пострілами та обстрілами, окопами, обороною та атаками, почалася одразу після 14 року, – нам не так часто вдавалося поспілкуватися. Та все ж інколи випадало зустрітися на громадській раді чи слуханнях і поговорити, а вже як пощастить – то й в сауні могли зустрітися і обговорити безліч тем. Хоча Андрій не такий вже й багатослівний. Але – конкретний. Цього ж року всі новини від нього та про нього вдається найчастіше дізнаватися з його соцмереж. Ними також користуюся, в тому числі, й зараз, аби розповісти про Андрія. Раніше він писав розлогі тексти, аналітичні статті, багато розповідав про волонтерські успіхи й проблеми, допомогу війську, поїздки на передову, збір гуманітарки і коштів за допомогою друзів по всьому світу (США, Канада, Європа), про свою роботу в громадській організації «Клуб Шанс», що опікувалась людьми з проблемами щодо залежності. Але зараз зізнається, що сьогодні на фронті часу не вистачає на довгі дискусії, тому розповідає про все в телеграфному стилі на власній Фейсбук-сторінці: хто хоче – зрозуміє і підтримає. І лише інколи Андрій зустрічається зі знайомими журналістами.
Учасник трьох революцій
Зі студентської лави Андрій цікавився суспільним життям, приймав участь у різних громадських акціях сумської спільноти. Свого часу він починав як активіст нашої мережевої сумської громадянської ініціативи «Воля громади», брав участь у заходах відомої передвиборчої кампанії сумчан «Нічний дозор» 2006 року, що пролунала тоді на всю країну. Та здається він встиг навіть долучитися до акції спротиву сумських студентів влітку 2004 року, до Студентської революції, яка залишилася в історії нашої країни як «Революція на траві» – єдиний випадок, коли тодішньому Президенту України довелося відміняти власний президентський указ під тиском громадянського спротиву студентської молоді.
А вже згодом Андрій і сам почав ініційовувати та організовувати різні акції: від молодіжних протестів, патріотичних маршів – й до екологозахісних рухів та антидепутатських пікетувань сесій Сумської міськради, аби змусити депутатів працювати та приймати рішення в інтересах громади, а не на користь місцевих олігархів, можновладців, комунальних монополістів та корупціонерів. Також, звісно, брав активну участь у наступних всеукраїнських акціях опору – Помаранчевій Революції та Революції Гідності. Так і зростав як свідомий, небайдужий громадянин своєї країни.
Цікава і пам’ятна історія з цієї сторінки його життя, епізод з тодішнього часу революційних подій. Під час Революції Гідності у дні гарячих зіткнень він був і на Майдані, і в урядовому кварталі, і у Будинку профспілок. В останньому розташовувалися і один зі штабів протестуючих, і прес-рум для ЗМІ, і кімнати для відпочинку людей. А вже наприкінці протистояння якось вночі Будинок вигорів вщент: його підпалили провокатори і там було багато загиблих.
Тоді на Майдані він зустрів багато однодумців та нових друзів. Завжди вони зустрічались і далі на його життєвому шляху – і вже з різних країн та континентів. Однією з таких стала пані Halyna Klymuk Chomiak із США, яку він завжди згадує з повагою та великою вдячністю. Потім вони зустрічались не раз, спілкувались, підтримували один одного, а Галина навіть приїздила до Сум.
Згодом Андрій, коли вже почав активно волонтерити і дуже часто їздити з гуманітарною допомогою в АТО, розповідав: «Три крайніх роки, крім важких подій та незворотніх втрат, принесли неймовірну кількість знайомств, не тільки по Країні, а і далеко за її межами. Саме така людина завітала днями в наше місто. Неймовірна людина, борець у другому поколінні, американка українського походження Пані Галина Климук. Я дякую долі за те, що вона зводить мене з такими людьми.»
Вони довго розмовляли з Андрієм та його побратимами про те, що відбувається в Україні. На згадку сумчани передали їй український прапор з автографами бійців та волонтерів, зробили спільне фото. Невдовзі по приїзду до США Галина відзвітувала хлопцям: «Прапор України з Сум від сумських волонтерів – у Флориді!»
Вона була вражена розповідями Андрія, зробила з ним відео-інтервью. А по поверненню до дому, у Флориду, ця зустріч і розповіді надихнули пані Галину на рішучі дії у підтримку боротьби українців проти режиму: вона почала збирати донати, різну допомогу та закликати до цього інших співгромадян в Америці.
Їй вдалося назбирати чимало коштів, а також зібрати іншу гуманітарку, необхідні речі та відправити це все в Україну. І потім ще не раз їй таке випадало зробити для сумчан.
І Андрій, слідуючи прикладу Галини, ще активніше зайнявся волонтерством, фандрейзінгом, збиранням гуманітарки для переселенців і біженців, для бійців-земляків в АТО. От наприклад, побувавши в Канаді, він, окрім всього іншого, ще й привіз до Сум гарні посилки з Торонто. А потім звідти гуманітарна, зібрана небайдужими канадійцями, ще не раз передавалася Андрію. І навіть прапор Канади був переданий бійцям у салон бойової машини на загадку про підтримку північноамериканської країни у боротьбі за свободу та мир.
На східному фронті – волонтер
Це сьогодні Андрій каже про себе: «Я – старший солдат». А на фронт і війну він їздив ще з 2014 року. Як волонтер, – якій разом з друзями перевіз на своєму «бусіку» з Сумщини на Донбас не одну тону гуманітарки, спорядження та привітань, листів і підтримки від земляків. Як очевидець – всього того, що траплялося у найгарячіших точках: Піски, Авдіївка, Щастя, Водяне, що поруч з ДАПом і Донецьком. Як свідок – всіх тих подій і розповідей бійців про те, що відбувалося там.
А ще він – романтик та креативний пейзажист у душі, філософські дивиться на оточуючу ситуацію, але неодмінно з великою любов’ю до кожної частинки рідної землі – де б то не було: на Сумщині, Подніпров’ї, на Донбасі – у будь якому куточку. Ось як він описує свої враження в одній з поїздок зими 15 року до хлопців на східний фронт, тільки уявіть собі:
«Досить непогана Дніпропетровська траса дозволяла нам швидко долати величезні відстані. Ми прибули в Красноармійськ. Попереду була розбита дорога і безкінечні блокпости та люди зі зброєю.
Їдучи Донбасом, складалось враження, що за вікном весна. Чудовий схід сонця! Про такий схід сонця можна прочитати в художній літератури про піратів чи шукачів пригод, – я ніколи не думав, що він існує. Спочатку було червоне небо, яке переходило у чорну безодню. Ще нічого не було видно і навколо тільки починало сіріти. Але вже через декілька хвилин з-за обрію з’явився червоний диск. І в момент все стало видно. Чітко видно безмежний степ, терикони, поодинокі дерева без листя. Чорна безодня в один момент перетворилась у синю блакить. На твоїх очах змінювалось все, що хвилину тому було чорним. В той момент, коли я вирішив зупинити авто, щоб сфотографувати схід сонця, вже змінилося декілька неперевершених моментів. Відкривши двері автомобіля, мене вдарив сильний холод. Він зводив руки і змушував повернутися в автомобіль. Чудовий та смертоносний Донбас..! Я повернувся за кермо з цією думкою, а ще з порівнянням та аналогією на цивільне життя. А й справді. Як все схоже з природою. Там, дома, нам всім просто критикувати владу, депутатів, президента, військових – кожен третій з соцфрендів великий політик, стратег і полководець. Але то все краєвид з салону автомобіля: реальність набагато глибша і болючіша, – така, як оцей мороз, що вдарив мене по руках…»
Не одну тисячу кілометрів накатав Андрій за ті роки по східному фронту. Вражень – безліч! Та от як проходила далі ця ж поїздка, про яку розповідає сам Андрій:
«Як я і планував, на початку дев’ятої ми були на “Республіці Міст”. Там ми зустрілися з одним з сумських солдатів, що несе службу у “Дніпро-1”. Ми довго говорили, а тим часом мої хлопці з Пісків не відповідали на дзвінки. Справа в тому, не було інформації чи доїдемо до точки призначення, бо там «гупало»: і мінометні вибухи, і працювала ворожа арта. Ми чекали когось з служивих, що рухалися б в тому напрямку, для того щоб дізнатися про можливість проїзду.
Так і сталося. Ми побачили як «добровольці Божої Чоти» гайнули повз нас, і оминувши всі повороти, поїхали у нашому напрямку.
«Всі – у машину! Треба їхати!» Хлопці покірно понадягали важучі бронежилети, розчохлили автомати і позалазили по своїх місцях. Попереду було півкілометра, що прострілюється з усіх боків. А перемир’я, було чутно, ще до блокпосту (Це про тодішні Мінські угоди – І.Р.).
Менше п’яти хвилин і ми біля будинку, в підвалі якого знаходиться штаб батальйону. Ми вже були тут раніше, вулиці і розбиті будівлі вже знайомі. Зайшовши в штаб запитали про сумчан, вони саме несли службу на блокпосту. Їх викликали радейкою, а у нас був час погуляти по розбитій вулиці.
Зруйновані, колись елітні, будинки дивляться на тебе своїми чорними шибками. Металоконструкції нагадують скелети згорілих у вогні. Тільки із-за того що на вулиці мороз, можна більш-менш ходити по-вулиці: технікою натягали дуже багато бруду і повесні тут все перетвориться у болото. На подвір’ях приватних будинків вже мирно спочиває згоріла техніка. Цивільні автомобілі несуть гарну службу нашим військовим, але працюють, нажаль, не дуже довго. Як говорять самі військові, автомобілі тут розхідний матеріал, який втрачається дуже швидко.
Невдовзі прийшли хлопці, і ми почали відвантажувати автомобіль. Цього разу наша експедиція була дуже цінною та дороговартісною, якщо перевести її у грошову форму. Ми відвезли різним підрозділам майже все, що вдалося зібрати у наших іноземних друзів. Прилад нічного бачення, дальномір, безпілотник, рації та біноклі.
Після відвантаження поговорили з хлопцями. Вони розповіли про перемир’я. Кажуть з неділі змінилося тільки те, що перестали лупити з танків, а так – все по-старому. Час нашого перебування в Пісках – приблизно дві з половиною, можливо, три години. І весь цей час не замовкали автоматні черги. Кожних десять-двадцять хвилин були чутні розриви чи то артилерії, чи то мінометів. Хто стверджує, що на Донбасі перемир’я, той брутально бреше або не володіє інформацією – це доконаний факт.
Нам треба було передати одному з сумчан в “Дніпро-1” деякі речі. І тут почався квест! Від будинку до будинку. Там штаб, звідти в медпункт, звідти ще кудись. У результаті, самого солдата не знайшли, бо він на бойовому виїзді. Але все лишили у штабі під відповідальність його товариша.
Попрощалися з хлопцями і рушили назад. Наступна точка була не менш гарячою – Водяне. Там несе службу наш друг, який пішов добровольцем в 93-тю бригаду. Складність полягає в тому, що Водяне і Тоненьке постійно криє ворожа артилерія, бо вони знаходяться трохи вище Пісок. Прийшлося їхати околицями, бо центральну дорогу безбожно лупила арта чи міномети.
Трохи поблукавши по селу знайшли їхнє місце “дислокації”. В будинку, який знаходиться поряд села Водяне, вони відпочивають і набираються сил після бойових. Хлопці дуже зраділи безпілотнику. Там є люди навчені користуватися такою технікою. Дасть Бог – ця з виду дитяча іграшка принесе їм користь. Розвантажили авто і пішли пити каву. Світла у будинку не було і нам прийшлося розмовляти під гарячу каву і свічки.
Роман і молодий снайпер розповідали про бої в аеропорту. Розповідали про втрати і про дивне керування з центру. Було непереборне бажання написати і оприлюднити цю розповідь. Але їх історія, певен, має бути описана свідками, а не переказом сторонньої людини.
Закінчивши кавову церемонію, ми почали збиратися в дорогу. Вийшовши з будинку було виразно чути, як працюють міномети, саме міномети – так сказав нам солдат, назвавши ряд ознак. Ми були там десь годину і весь цей час русо-терористи лупили наші позиції з мінометів, закріпляючи Мінські домовленості.
Оминувши декілька блокпостів, ми виїхали на нормальну трасу і безпечно рушили додому. З Павлограда передзвонили додому і замовили квиток до Конотопа, бо з Пісок забрали воїна, що їхав додому.
До закінчення Семфіропольської траси ми бурно обговорювали побачене. Висновок простий: війна буде довгою, з великими жертвами і суттєвою економічною кризою. Громадянам треба усвідомити, що йде війна, і починати активно готуватися до неї.”
Такий висновок зробив Андрій ще на початку 2015 року.
На східному та північному фронтах – бойовий шлях
2015 року Андрій Букін став добровольцем – бійцем батальйону оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Та аби потрапити в цей підрозділ, йому довелося пройти через операцію з корекції зору. Щоб взяли до війська. І таки взяли!
А ще одним, і мабуть дуже сильним поштовхом піти до війська, стала для Андрія втрата товариша-земляка Романа Атаманюка з позивним «Берест», який боронив нашу країну під Донецьком, з боку Водяного, і загинув там же на Донеччині під Ясинуватою навесні 15 року. Про Романа Андрій завжди згадує, як про найліпшого товариша, з яким і пофілософствувати про життя, і в шахи зіграти, і кави випити, і про майбутнє України поговорити. Такі друзі назавжди залишають доленосний слід.
«У мене була і лишається найбільша моя особиста втрата – Роман Атаманюк. Такі люди, як Роман, є рушійною силою, що додає мотивації у боротьбі. Це людина, яку ми зустріли на його першому курсі. Він переріс нас, він став лицарем. І коли не стало Романа, для мене це була втрата мого життя. Але це природній процес, коли ми боремося і платимо велику ціну за цю боротьбу, – констатує Андрій. – Такі як Роман, дають нам шанс сьогодні збудувати цивілізовану Державу. Саме вони подарували нам таку нагоду не скотитися у східну деспотію і повернутися до радянської «тюрми народів». Я більше ніж переконаний, що ми справимося з історичними викликами і здолаємо ворога. Ми на світлому боці, на нас працює час і цивілізаційний прогрес. Питання лише в часі, чи встигнемо насолодитися плодами цивілізованої країни, чи це вже доля наших дітей. Одне можна сказати, якби не молоді хлопці, які поклали своє життя на алтар боротьби, – у нас не було б навіть можливості спробувати робити ці зміни».
Зазвичай про деталі війни солдати розповідають небагато: окопи, стрільба, бліндажі, нальоти, прильоти, вихід на завдання. А у Андрія свій погляд на це життя:
«Тут на війні простіше психологічно, бо у цивільному житті дуже багато питань, які залежать не від тебе, а від інших сторонніх факторів. Від інших людей, процесів. А на фронті питання життя і смерті залежить від тебе і від тих людей, які оточують тебе. І тут ти відчуваєш життя набагато яскравіше. У Сумах чи Києві ти просто проживаєш певний час, певне життя. А тут ти це життя відчуваєш, воно може закінчитися в будь-яку хвилину. У тебе, у твоїх друзів, у тих, хто навколо тебе. І це дає стимул на якийсь рух, на певні справи. Тому, як мінімум, тут життя цікавіше.»
Вже з самого початку відкритого нападу та вторгнення рф в Україну Андрій знову був на передовій:
«У мене все просто. За мобілізаційним розпорядженням я мав прибути у батальйон за добу чи півтори, як там вже складуться обставини. Я добіг 25 чи 26 лютого. І все, мене забрали у батальйон. У мене не було військового квитка, був лише паспорт. Ніхто мене не мобілізував, я подзвонив заступнику комбата і він сказав: приїжджай. На той момент це було нормально. А я ще й кума взяв з собою. Ми приїхали в батальйон, оформились за 3,5 години, а ввечері уже їхали на Вишгород, Казаровичи, де були перші бої. Всі, хто хотіли та в кого була можливість взяти до рук зброю, вони зараз воюють.»
“Коли ми опинились на першій лінії, побачили зовсім іншу війну. Коли “криє” артилерія, прилітає “вертушка” і працює, а у тебе, крім автомата, максимум, що є, це РПГ – то утримувати натиск ворога надзвичайно важко. Але потім все стало на свої місця. Поруч була бригада, до якої ми були приряджені. Налагодили комунікацію і все почало з’являтись: і міномети, і “Ігли”. Процес запустився. Найбільша проблема – налагодити комунікацію. Стан воїна не залежить від матеріального забезпечення або озброєння. Все залежить від внутрішнього стрижня. Якщо людина вмотивована, розуміє, що їй робити і куди вона потрапила, то нема ніяких складнощів в тому, щоб знайти харчування. А, якщо не вмотивована, то завжди шукатиме причини: то “тушонка” не така чи її недостатньо, то форму не ту дали. Інших буде влаштовувати все, вони прийдуть на війну з усім своїм”, – запевняє Андрій.
Сьогодні він продовжує воювати у батальйоні ім. Кульчицького. «І це займає весь час, тут треба бути залученим 24/7 і не відволікатись,» – запевняє Андрій. Після оборони та звільнення Київщині згодом, після ротації, як повідомив Андрій у своєму ФБ, їх з побратимами перекинули на Донбас. У соцмережах він так і написав: “Захищаю Святі гори”.
«Ми були у Святогірську – заїхали в кінці квітня. Там заповідник “Святі гори”. І це не тільки Святогірськ. Були періоди, коли не можна було казати, де ми. Тому – “Святі гори”. Це величезний заповідник, заходить аж під Лисичанськ. Місяць там прожили, потім нас вибили звідти. Ми перейшли через річку і, власне, до того, як ми знову взяли Святогірськ, були там 6 місяців» .
Андрій не вважає всіх російських солдатів непідготовленими:
“Ворога не можна недооцінювати – у нього є непогані технології, зв’язок, радіоелектронна боротьба. У них залишилась непогана артилерійська школа, але вони воюють за радянським статутами. Вся їхня стратегія – більше метала з неба, більше солдатів на полі бою. Вони цим активно користуються, а у нас немає такої розкоші. Та все ж не можна сказати, що у них безголові командири. Ніколи не можна ставитись до ворога зверхньо та злегковажити”.
Разом з тим, говорить, зараз українська артилерія стала значно краще працювати:
“Якби ми так працювали півроку тому, ми б не втратили таку кількість територій. Я зараз про Донбас. На початок червня у нас просто не було чим відбиватися. Все просто впало на плечі піхоти. Коли виходить п’ятнадцять танків – дуже обмежені варіанти ведення бою”.
Андрій переконаний, що сучасні технології, які опановують українські військові, мають перемогти радянський підхід рашистів:
“Вони перегруповуються, намагаються десь зібрати ударний кулак, на певній ділянці фронту вони пробують зробити прорив. Якщо у них не виходить, вони знімають майже все, залишаючи умовні ЛДНР, а бойові частини перекидають на інший напрямок. Їх стратегія – постійно “мацати” лінію фронту”.
Тож з весни Андрій воює на Донеччині, на Святих горах, де перебуває й зараз: на східному фронті. Його підрозділ виконує різні специфічні завдання: «Двохсотити москалів допомагаємо “богам війни”, а отже роботи нам вистачає тут на кожний день,» – повідомляє він.
І ще кілька життєвих позицій, постулатів, роздумів, переконань Андрія Букіна
Про побратимів
Найчастіше і неодмінно він згадує про своїх побратимів і якщо можна – викладає спільні фото на фоні дорожніх указників звільнених міст і селищ, за кавою, в бліндажах і за шахами: короткі, миттєві, інколи раптові та неочікувані зустрічі, привітання та згадування про вже мирні Суми, Охтирку, Тростянець. Короткі розмови та міркування з друзями про майбутнє країни, суспільства, про життя після перемоги.
Але нажаль, інколи доводиться і втрачати друзів, є загиблі і серед побратимів: Романтик, Араміс, Берест, Лис, Китаєць…
І Андрій кожного разу запевняє:
«Друг… Здобув вічне життя в бою! Помстимось!»
А часто він згадує і цитує думки та висловлювання своїх побратимів, аби пам’ятати, за що вони разом боролися і за що хлопці віддали життя:
“Ми йшли воювати, щоб дорожче продати своє життя і забрати більше часу у ворога. Ми виграємо час, аби сучасні діти, які зараз пишуть листи бійцям на війну, виросли і стали патріотам України.”
«Пам’ять, як частина майбутнього, для того щоб не повторювати помилок, для того щоб втримати державність, для того щоб пам’ятати про війну і про тих, хто назавжди лишився молодим».
Про перспективи, майбутнє
– Я радий, що у Сумах, Охтирці, Чернігові, Києві зараз все більш-менш спокійно. Насправді це і є результатом того, що ми робимо на фронті. Так ми йдемо до Перемоги. Я дуже радий, що є територія, де люди більш-менш цивільно живуть, не дивлячись на війну. Те що на Сумщині, Чернігівщині, Київщині переважна більшість людей живуть, ходять в магазини, у них є можливість щось купити, заправити авто, ходити на роботу навіть – я тішусь з цього. Значить, ми тут на фронті, мабуть, щось робимо правильно. І хлопці на наших кордонах чатують цілодобово недаремно. Справді – я дуже радий, для мене це бальзам. Я щиро радий!
– Я також бачу, що процеси з підвищення захисту та безпеки Сумщини та її кордонів ідуть, але мені хотілося б там бачити щось більше, якісніше. Я навіть їздив на сумський кордон у відпустку, зустрічався з хлопцями, які там зараз воюють. Але це ж моя особиста думка, вона ніяк не впливає ні на стратегію, ні на тактику. Я ж не все побачив і не все знаю. А те, що тут стало набагато більше військових, і Сумщина стала більше в безпеці, то я вважаю, що так. Я вважаю, що шансів у москалів наразі дуже мало на прорив по будь-якому із напрямків з боку рф. Як мінімум, набагато менше ніж в лютому.
– Я бачу і значні зміни в Україні: і зараз, і до 22 року. Їх багато, сама країна змінилася. Загалом, у кожен період часу від 2004 року у нас щось кардинально змінюється. У 2004 році у більшій частині областей України ти міг “отримати” тільки за українську мову. На Донбасі, у Кривому Розі, Запоріжжі – та де завгодно, тільки за те, що ти говориш українською. Зараз це змінилося. Інколи ми просто не помічаємо тих змін, які відбуваються. У 2013 році ми навіть не могли мріяти, про те що пройде величезна декомунізація. Ми ще називали вулиці “Дзержинського”, “Леніна”, “Комуністичних партизан”. Зараз же цього немає. Це ж не вольове рішення В’ятровича чи якихось інших ініціаторів з Верховної ради, це суспільна вимога — називати вулиці іменами загиблих хлопців, наших побратимів.
– З 2004 року в Україні пройшла колосальна зміна. Так, як і усвідомлення, хто для країни ворог. Ще півтора роки тому ми б Європі ніколи б не довели, що нас тут вбиває сусід і він взагалі неадекватний. Скільки ж було намагань на міжнародному рівні, асамблеях, зустрічах офіційних довести, що на Донбасі вони просто вбивають людей. Нас вбивають за те, що ми українці. Усе ж змінилося в цьому році – суспільне сприйняття, світове сприйняття змінилося. Суспільство змінюється, ми змінюємося. І це результат системної боротьби, яка проходила десятиріччями. Мені дуже подобається, в цьому плані, ще один Пам’ятник сумським студентам на Сумщині понад трасою в Андріяшівці – на місці спроби розгону міліцією студентської пішої ходи на Київ. Там написано “На цьому місці ми встали з колін і побачили волю”. І це дійсно так. Тоді для мене особисто 2004 рік змінив життя.
Про політичні процеси
– У мене немає сумніву: війна закінчиться нашою перемогою, але коли закінчиться — це ж не значить зовсім нічого. Та боротьба триватиме і далі. Вона перейде у формат політичний, аналітичний, у боротьбу еліт. У нас і зараз же дуже багато колаборантів, які просто перефарбувалися. І для того, щоб Україна була українською, ці процеси нам ще варто буде пережити після війни. Втім, зараз я зовсім не відслідковую політичні процеси, бо я живу на війні. У мене є ділянка фронту, про яку я знаю все. Але я зовсім не знаю, що відбувається навколо. Я маю бути максимально сконцентрованим на тих подіях, які переді мною і за мною. Бо від мене залежить життя моє, і моїх близьких, побратимів, які знаходяться поруч. Звісно, я добре розумію, що в глобальному плані все залежить від політичної ситуації, від перемовин на міжнародному рівні, від поставок озброєння. І це дуже необхідно, але ми маємо концентрувати свою увагу на тих речах, на які ми маємо вплив. Якщо я зараз маю вплив на ділянці фронту, то я маю там зосереджуватись і працювати.
Перед повномасштабною війною Андрій збирав сумчан на Марш єдності і закликав консолідуватися. Він казав, що війна неминуча, але його не слухали. Чому ж так?
– Насправді я її передбачав ще задовго до лютого 22-го року. Мабуть далося взнаки все побачене мною на сході країни під час волонтерських поїздок туди та служба в НГУ у 15 – 16 роках. Також були різні повідомлення від друзів у силових структурах, я читав дуже багато аналітики. Були попередження від друзів за кордоном, які просто волали: раша стягує колосальну кількість техніки, озброєння, нашпиговує своїм військом прикордонні області – війна неминуча. Втім, я ж не пророк. Чому мене мають абсолютно слухати пересічні сумчани? Вони тоді ставились до мене, як до злегка божевільної людини, мабуть. Люди взагалі не хочуть вірити у те, що будуть відбуватися якісь погані речі. І вони до останнього вірили, що війни не буде. Більшість сумчан навіть не вірили, що війна почалась, коли вона дійсно почалась. Усвідомлення прийшло, коли вже тут почались бої. Так влаштована людська психологія, мабуть.
Андрій Букін впевнений, що цього разу українці скористаються історичним шансом на перемогу.
– Ми приречені на перемогу, це питання ціни і часу. Але в будь-якому випадку ми переможемо. Ми вже перемогли, бо об’єднались. Ми не могли уявити у 2014 році, що у нас буде така шалена підтримка протидії агресору. Нас підтримує увесь цивілізований світ. Це кардинально відрізняється від тієї боротьби, яка була 100 років тому, коли нас не підтримував ніхто. Ми зробимо все для того, щоб Україна була вільна, незалежна, соборна від Сяну по Кавказ, – стверджує Андрій Букін. – Щодо перемоги – то це тільки питання часу, й навіть не ресурсів. Ми вже перемагаємо. Тому що сильні і боремося за власну ідентичність. А це просто неможливо вбити. Ми будемо цього разу іти до останнього. Це захист суверенітету, ми все заберемо назад. Це може бути через півроку, через півтора, через три, п’ять років. Неважливо, коли це буде. Цей процес уже запущено. Світ побачив, що там неадекватний тиран, який хоче знищення українців. Не військових, не людей зі зброєю, а просто всіх українців. Він ненавидить українців як етнос і це зараз питання не війни за територію. Це питання виживання етносу. Тому, ми у будь-якому випадку переможемо. Адже ми – великі, сильні та хоробрі.